2. Кошмари на вулиці Банковій

Ніч була погана. Віктор Андрійович(тм) прокинувся зі страшним криком в холодному поту. Поплентався до бару, дістав звідти пляшку марочного віскі і гранчак. Гранчак був історичним, саме з нього він пив того дня, коли його оголосили президентом. Плеснув спочатку 50 грам. Потім глибоко зітхнув, і долив до вінця. Відпив маленький ковточок, і відчув, як по тілу розлилось приємне тепло. Йому наснилось, що до нього прийшла Юлія Володимирівна(тм), і докірливо сказала: "Що ж ти, Вікторе(тм), такий слабак", а потім перетворилась на дракона, жахливого і прекрасного одночасно. "Я не слабак", грізно сказав він, дивлячись у дзеркало бару. Воно тільки скривилось у відповідь, розтягнувши рота Віктора Андрійовича(тм) до вух, і мстиво домалювавши йому роги, чомусь синього кольору. "Не вистачає тільки "Хмурого ранку" Толстого. Або книжки "Творчість душевнохворих"" - подумав Віктор Андрійович(тм). - "А дзеркало має читати Упанішади". Поряд лежав сардиночний ніж. Він дістав з бару банку консервованої сардини в томаті, відкрив, і з насолодою з'їв шматочок разом з кістками. Згадались старі радянські часи, коли він був простим бухгалтером, і ні за що не відповідав. І чого його понесло в ту політику? Сидів б собі, рахував чужі гроші. Ні, треба було з Гетьманом(тм) познайомитись, потім втягтись в цю кухню. Потім він намагався від всього цього відкараскатись, розвівся з дружиною, оженився на американці, щоб і духом не потикатись в цей бруд. Ні, треба ж було йому піти в президенти, бо дружина постійно кепкувала... У них ж там американська мрія... Дурень, прости Господи. "Правильно" - озвалось дзеркало. "О, уже галюцинації", похмуро подумав Віктор Андрійович(тм), і смачно приклався до гранчака. - "А я ще думав, чого це Леонід Данилович(тм) такий розкішний бар тримає. Треба сказати Катеринчуку(тм), щоб дістав чогось міцнішого. Віскі уже не вставляє після всього цього".
Віктор Андрійович(тм) ще раз зітхнув, і дістав мобільний. Контакти: Особисті: Кохані. Два номери: Катрін(тм) і Юля(тм). Добре, що Катрін(тм) цього не бачила, а то як вчинить по "харасменту". Подзвоню Юлі. Телефон тихо зажужжав, а на тому кінці хтось підняв трубку. "Вікторе(тм), чого це ти так пізно?" - знайомий сріблястий голос зробив мутне, в алкогольному тумані, оточення приємнішим та світлішим. - "Знову кошмари мучать?". "Якби ж то..." - промимрив уже добряче п'яний Віктор Андрійович(тм). "Ти знову пив? Знову сниться отруєння?" Добре було б, якби отруєння. Він сам толком не знає, чим його тоді травонули, врачі так йому тоді й сказали - ні довести, ні заперечити не можем. Крапка. Тому й спустив справу на тормозах. Хоча тоді він мало не вмер, і йому досі часто сниться біла палата, своє(тм) обличчя, мов шматок м'яса, і обличчя Третьякова(тм). "Юлю(тм)..." - язик вперто заплітався, і не хотів говорити те, що хотів зараз їй сказати Віктор Андрійович(тм) - "Я щойно подав кандидатуру Януковича(тм) в парламент." В трубці - мовчання. Чомусь ніздрі обпалив різкий запах озону, як перед сильною бурею, а у вухах знову задзвеніли слова зі сну. "Коли Сігурд переміг Дракона, він не повинен був брати персня Андварі, бо інакше сам б став Драконом" - озвалось дзеркало. "Старшу Едду ще мені цитує! Розіб'ю!" - подумав Віктор Андрійович(тм), і йому стало трохи легше. "Ти п'яний, як чіп. Хоча в цьому стані у тебе розум працює, як до хвороби." - спересердя нарешті сказала Юлія Володимирівна(тм) - Добре, що у тебе вистачило сміливості подзвонити мені. Praemonitus praemunitus." "Латиною ще козиряє! Розумниця." - подумав Віктор Андрійович(тм), якому завжди в жінці подобалась не лише краса, а й розум, і про себе переклав: "Попереджений, отже озброєний". "Юлю... у мене іншого вибору не було. Вони мене обступили з усіх боків..." - зашепотів він у трубку, неначе його могла підслухати пляшка віскі. "У мене теж іншого виходу немає" - від голосу Юлії Володимирівни(тм) тхнуло грозою, льодом і ще чимсь вогняним. - "Ти розумієш, що мені тебе доведеться мочити?" "Розумію" - похнюплено відповів Віктор Андрійович. "Ти мені от що, ганчірку з себе не клей, я тобі вже казала - чоловік має бути сильним. Тобі Леонід Данилович(тм) дзвонив?" "Так. Це був він." "Так ось і згадай, як себе він вів. Роби так, як він робив... усе одно альтернатива буде ще гірша. А я щось вигадаю. І звідки ти на мою голову упав? Куди не піде, там золоті верби ростуть..." "Юлю(тм), я тільки хочу, щоб ми бодай друзями залишились" "У тебе ж є любі друзі" - дражливо закинула Юлія Володимирівна(тм) - "Добре, добре, залишимось. Але підтримки моєї як політика вже не чекай. Як людина я тебе розумію, і пробачаю. Як політик - розумію, але пробачити не можу. Спи спокійно." Віктор Андрійович(тм) побажав їй удачі, а спокійної ночі бажати не хотів, щоб не виглядало, як знущання. Він знав, що тепер вона(тм) замість сну збере всіх своїх, і буде думати й планувати, що робити далі. А йому залишається робити так, як казав Леонід Данилович(тм). Він заковтнув таблетку люміналу, і пішов додивлятись чергову серію кошмарів на вулиці Банковій.

4. Розвідник

Олександр Турчинов(тм) цієї ночі теж не спав. Він(тм) підслухував. Від самого дитинства він(тм) мріяв стати розвідником, а одним з його героїв спочатку був Штірліц, а потім, коли на екрани СРСР нарешті потрапили західні шпигунські фільми - Джеймс Бонд(тм). Від Бонда(тм) він(тм) навчився завжди мати напохваті якийсь маленький підслухувальний пристрій, який зручно підкинути якомусь непевному суб'єкту. Коли він(тм) був разом з Юлією Володимирівною(тм) у Віктора Андрійовича(тм), то непомітно причепив такий прилад до приватної телефонної лінії. А потім залишився неподалік, увімкнув радіо на частоту передавача, і з задоволенням прослухав розмову Віктора Андрійовича(тм) з Леонідом Даниловичем(тм), і навіть записав на касету. Потім дістав компакт-диск з "Reise, reise", і увімкнув на повну потужність. Могутні гитарні акорди заповнили весь салон непримітного "Форда-Сьєрра", на якому їздив Турчинов(тм), коли за кимсь стежив, і дали йому змогу голосно викласти все, що він думав про фігурантів розмови, в жорсткому такті пісні. Але ще один "касетний" скандал він вирішив не робити, не буде ж він принижуватись до рівня Мороза(тм). Він завів машину, і поїхав додому. Там він вимкнув телефон, і звелів охороні розбудити його, як тільки Віктор Андрійович(тм) оголосить про подання Віктора Федоровича(тм) на прем'єр-міністра. Він(тм) розумів, що цією ніччю йому доведеться поспати небагато, і вирішив використати будь-яку вільну хвильку з користю. На тумбочку поряд з кроваттю він(тм) завбачливо поклав пакунок з "вітамінним набором" - з гуараною та женьшенем. Цього він навчився ще у церкві(тм), де були дуже частими нічні бдіння, а у нього(тм) - напружена робота вдень.
Розбудили його(тм) біля часу ночі. Турчинов(тм) увімкнув телевізор на повну потужність, і, поки Віктор Андрійович(тм) оголошував свою історичну промову, прийняв контрастний душ, викручуючи холодну воду на повну потужність, коли Віктор Андрійович(тм) згадував про єднання країни. "От дурень(тм)," - думав Турчинов(тм) - "Він(тм) цим її ще більше роз'єднав." Потім, дослухавши виступ, він(тм) завів "Форд", і на повній швидкості рвонув до Юлії Володимирівни(тм). Коли він проїжджав повз Ботанічний Сад (про всяк випадок вирішив попетляти, щоб позлити нагляд, який за ним їздив останні кілька місяців), він побачив на мобільному виклик Юлії Володимирівни(тм). На черговому повороті машини порівнялись, і філер з вікна прокричав: "Олександре(тм), ви що, не можете нормальною дорогою їхати?". Турчинов(тм) у відповідь показав язика, і завернув таку загогуліну, що з шпигунської машини донеслась гучна виразна характеристика, в якій фігурував Шумахер, або щось подібне. Той жест, який Турчинову(тм) хотілось показати, не дозволяли скласти руль і честь офіцера(тм), а також те, що філер зараз плентався десь ззаду, намагаючись впоратись з кривими вулицями, через які навмисне їхав Турчинов(тм), і не міг оцінити винахідливості.
Залишивши нагляд позаду, він спокійно набрав номер Юлії Володимирівни(тм), і увімкнув hands-off. "Ти(тм) вже знаєш?" - задзвенів сріблястий голос. "Умгу" - відповів Турчинов(тм), опустивши ту характеристику, яку приберіг для президента(тм) у приватному спілкуванні. "Ти(тм), сподіваюсь, цієї ночі знов підслухував?" "Аякже. Щоб я(тм) - та не підслухав, та ще й в такий момент" "Добре. Давай дуй сюди... ні, спочатку заїдь до наметового містечка, попередь наших, щоб слідкували за бабою Параскою(тм). Нам ще не вистачало, щоб вона(тм) повісилась через Віктора Андрійовича(тм). Обов'язково скажи, щоб накупили апельсинів, завтра перед Секретаріатом... чи перед Верховною Радою, роздушимо". Юлія Володимирівна(тм) хвильку поміркувала, намагаючись вигадати якусь стильну родзинку. "От що. Хай куплять найгниліші апельсини. І великий банан". Турчинов(тм) прикрив рот, щоб не розреготатись. Він(тм) згадав, як "бананами" воював в "Worms: Armageddon", особливо йому подобалось, коли банан потрапляв у ціль, і черв'ячок підривав себе, залишаючи замість себе надгробок. "Що, знову в Черв'яків грався?" - покепкувала Юлія Володимирівна(тм), ніби читаючи думки. "І звідки вона все це знає? Вона ж не підслухує, не шпигує..." - майнула думка у Турчинова(тм). А Юлія Володимирівна(тм) просто дуже добре знала тих, хто довго працює поряд з нею. Їй(тм) не треба було шпигувати, щоб знати про таємне захоплення Турчинова(тм) комп'ютерними іграми, бо той на вечірках завжди починав розповідати про свої рекорди, скіллзи та бонуси. "Грався" - зізнався Турчинов(тм). "Запиши ще Віктору Андрійовичу(тм) одну свою партію в "Черв'яків" і передай охоронцем, хай посміється". "Неодмінно" - сказав Турчинов(тм). Він навіть знав, які імена вигадає своїй команді, а які - супротивника. "Ну добре, давай їдь в наметове містечко, а потім - як закінчиш, одразу до мене. Удачі тобі!" Турчинов(тм) гречно подякував, і викрутив руля, розвертаючись на 180%. Філер з машини, порівнявшись з його "Фордом", знову щось прокричав про "клятого Шумахера", але Турчинов(тм) його уже не слухав. Він їхав до наметового містечка.

6. Круглий Стіл

Перед тим, як сісти за Круглий Стіл, усі зібрались у залі для урочистих зібрань. Там поставили зручні крісла, столики, на які поклали свіжу пресу, а також наїдки і пляшечки з марочним вином, пивом та безалкогольними напоями. На невеличких тарілочках, прикрашених золотавим вензелем, в який вплітався тризуб, акуратно були розкладені шматочки канапе з бужениною та шинкою, прикрашені прапорцями з емблемами партій. Золотавий шматочок молочної грінки, на яким акуратно були нанизані кружочок шинки, буженини, огірка та яскраво-червоний шматочок перцю, чудово гармоніював з маленькими біло-червоними з сердечком, помаранчевими, малиновими з трояндою, яскраво-червоними з серпом та молотом, і синіми прапорцями. В прозорих вазах - салат з креветками та фруктами; салат з куркою, суницею та авокадо. а також прозаїчний олів'є. Поряд стояли келихи з вишуканим салат-коктейлем, навпіл з морозивом, на поверхні яких плавали шматочки ківі, вишень та суниці. На стіні хмурився портрет Віктора Андрійовича(тм), невдоволений чимось.
Віктор Федорович(тм) прийшов першим. Він(тм) спочатку узяв зі столу канапе з своїм прапорцем, потім хвильку подумав, і узяв з прапорцем БЮТ. Канапе виявилось чудовим. Він налив собі у високий келих пива "Рогань", яке виробляли в Харкові, і зручно умостився в кріслі. Зайшов Кушнарьов(тм). Він змовницьки посміхнувся Віктору Федоровичу(тм), і, підійшовши до портрету Віктора Андрійовича(тм) домалював йому роги, синім фломастером. Віктор Федорович(тм) погрозив йому кулаком. "Не може дочекатись імпічменту... Ще раз щось подібне утне, дам по морді" - подумав він. Кушнарьов(тм) стушувався, і теж сів читати пресу. удаючи, що нічого не сталось.
Віктор Федорович(тм) дістав з внутрішньої кишені зібганий вчетверо листок роздруківки, і ще раз перечитав щойно зідрану з форуму сайту Юлії Володимирівни(тм) байку Аффтара(тм) про ніч Віктора Андрійовича(тм). "Гарно пише, сцуко" - подумав він. - "Скажу комусь із наших бригадних, хай на форум підписку оформить, щоб як тільки щось новеньке - то одразу мені. О, і треба підсунути Віктору Андрійовичу(тм). Оце сміху буде!" Увійшов Хомутинник(тм). "Ось кого попрошу". Віктор Федорович(тм) поманив його пальцем, і коли він підійшов, показав роздруківку. "Скажи бригадним, хай підпишуться". "І знайти компромат, облити брудом, і випхати з форуму", - підтакнув Хомутинник(тм). "Здурів? А звідки я продовження візьму, ти подумав? Хай підпишуться на форум, і проведи тренінги, а потім звільни тих, хто екзамен не пройде, а то марку поганять перед росіянами" "Так вони ж по рекомендаціям..." "Фтопку твої рекомендації." - невдоволено сказав Віктор Федорович(тм) - "Вони у мене(тм) на сайті у тепличних умовах тренувались, і проти форумчан сайту Юлії Володимирівни(тм) тільки примітив гнати можуть. А Донбас порожняк ніколи не гнав." "Добре, буде виконано" "І дивись, як тільки щось новеньке, одразу мені на стіл!".
Увійшла Юлія Володимирівна(тм). На ній була стильна білий жакет з великим фігурним комірцем, великими гудзиками, але троянди на грудях, як минулого разу, не було; не дуже довга спідниця, яка відкривала стрункі ноги, і туфельки на високих шпильках. Костюм витончено доповнював сріблястий пасок. Трохи впалі від втоми очі приховували майстерно накладені темні тіні. Віктор Федорович(тм) одразу похапцем начепив окуляри. Він нікому не розповідав, що насправді скельця в них - зі звичайного скла, і він носить їх тільки для того, щоб виглядати не тільки солідним, а й інтелігентним. А перед Юлією Володимирівною(тм) він хотів виглядати саме так. Бо ж саме вона тоді очолила Майдан, і саме за нею він(тм) потай з таким захопленням стежив. "Оце ворог. Набагато кращий, ніж цей шкодливий кіт. Тигриця." - майнула думка. От їй б він із задоволенням віддав своє крісло - вона сильна. Віктор Федорович(тм) завжди поважав силу, а людей, які не здатні її демонструвати - безпомічними слабаками. А Юлія Володимирівна(тм) вміла робити це стильно і красиво. Тому, коли вона була прем'єр-міністром, він спокійно сидів, склавши руки, бо з таким ворогом воювати дуже важко на його полі. У Віктора Федоровича(тм) дома була повна відеотека її(тм) виступів, які він передивлявся перед кожним своїм, намагаючись увібрати в себе ту зібраність і природність. Через це і українську мову вчити почав - бо у вустах Юлії Володимирівни(тм) вона виглядала стильно. А йому(тм) дуже хотілось бути стильним.
"Привіт, Віктор Федорович(тм)" - грайливо привіталась вона, ніби нічого не сталось. "Привіт", затинаючись, промимрив Віктор Федорович(тм), навіщось намагаючись відкрутити ковпачок свого(тм) "паркера", крутячи його у протилежний бік. "Як справи?" "Оце читаю байки з вашого сайту". Це було єдине, що він міг сказати в даний момент, не затинаючись, мов першокласник, бо хотілось сказати українською, а в голову напихались чомусь знайомі з дитинства єнакієвські арготизми. Він зняв окуляри... Потім знову начепив. Мабуть, деяких жінок вчать якимсь чаклунським прийомам, подумав він(тм). В її присутності я(тм) втрачаю над собою контроль. Він(тм) простяг їй роздруківку. Юлія Володимирівна(тм) обережно узяла її, і прочитала перші декілька рядків. На її(тм) обличчі розквітла посмішка. "Ви вже читаєте українською?" - долинув до Віктора Федоровича(тм) її(тм) насмішкуватий сріблястий голос. "Так... ось, потроху" "Почитайте Остапа Вишню, вам повинно сподобатись. Там і про парламент є.". "Д-добре".
Юлія Володимирівна(тм) підійшла до столику, і узяла салат-коктейль. Читаючи байку Аффтара(тм), вона маленькими ковточками куштувала прохолодний напій, в якому траплялись шматочки ягід та фруктів. "Цікаво" - подумала вона. - "Цього я ще не читала. Стильно, і весело. Цікаво, він про мене(тм) щось напише? А про цей Стіл? Добре, якби написав. Увечері зайду на свій(тм) сайт і підпишусь на гілку". Вона обережно сховала аркушик у сумочку. Віктор Федорович(тм), який удавав, що читає газету, де на першій сторінці давали підбірку з його тогорічних виступів, а насправді не відривав очей від Юлії Володимирівни(тм), тихцем зробив жест "yes".
Увійшов Віктор Андрійович(тм). Побачивши сині роги на своєму портреті, він одразу сполотнів, і по його обличчю можна було прочитати бажання запустити в цей нещасний портрет чимось важкеньким. Погляд Кушнарьова(тм) одразу заметушився по залу, гарячково шукаючи, куди б це сховатись. Жарти-жартами, а він(тм) все ще президент(тм). Віктор Андрійович(тм) провів дуже важку ніч. А сьогодні попереду був дуже важкий день. Добре, що Рибачук(тм) уранці приїхав, і дав йому якихось пігулок проти страшного головного болю, який його(тм) мучив після випитого вночі віскі. Від них стало краще, а головне - з'явились хоч якісь сили. Він(тм) мляво привітався з усіма, і прожогом пішов до Круглого Столу. За ним свої місця зайняли усі учасники.
Останніми зайшли Симоненко(тм) та Мороз(тм). Сан Санич(тм) спеціально зайшов останнім, щоб, бува ніхто не побачив нового костюма від Кардена, який він собі придбав.
Круглий Стіл продовжувався страшно довго, як на Віктора Андрійовича(тм). Виступи були нудні і однотипні. Час тягнувся так, ніби був схожий на здоровенну солону тянучку. Віктор Федорович(тм) вивчав свою промову. яку учора увечері йому привезли зі штабу. Його(тм) губи ворушились, промовляючи пошепки кожне слово, а олівцем(тм) він проставляв наголос, щоб, коли говоритиме, промова звучала як єдине ціле, а не як завжди, рубаними окремими фразами. Мороз(тм) грав в преферанс з Симоненко(тм) на мобільниках через інфрачервоний порт. Останній(тм) відчайдушно махлював. Юлія Володимирівна(тм), з тонким олівцем із зображенням Кімі-тян, порівнювала два екземпляри Універсалу. Віктору Андрійовичу(тм) це одразу не сподобалось. Він згадав нічну розмову, і згадав, що Юлія Володимирівна(тм) від сьогодні його почне мочити. А цього він(тм) боявся до дрижаків. Нарешті настала її черга(тм).
Юлія Володимирівна(тм) набрала повітря в легені, і дозволила словам литись з її вуст так, як вони вранці лягали на електронний аркуш паперу. Вона розповіла, як щойно шукала відмінності в варіантах Універсалу, показуючи ті поступки, на які довелось піти Віктору Андрійовичу(тм). Той(тм) потер руки. "А вона мене і справді мочить" - подумав він(тм). - "Вона мене в такому світлі показує, що я тут стаю на Леоніда Даниловича(тм) схожий". Це викликало у нього знову напад люті. На якійсь фразі, особливо, як йому(тм) видалось, образливій, він(тм) не витримав, і перебив її(тм). Але Юлія Володимирівна(тм) зухвало відповіла, що це є опозиційна оцінка, і драматично граючи своїм(тм) голосом, почала говорити про те, що формує міжфракційну опозицію. Після слів "Наша позиція залишилась незмінною, вона глибоко видихнула, поклонилась, і сіла". Віктор Андрійович(тм) прямо полум'янів від люті. Спочатку ці роги... Потім віскі... Потім пігулки Рибачука(тм)... Потім знову роги... Тепер оцей виступ. Та вона(тм) у 2009-му стане президентом з таким відсотком, що Лукашенко(тм) від заздрості удавиться! А мене(тм) на звалище історії випруть! І він вихлюпнув на Юлію Володимирівну(тм) все, що накипіло, не тямлячи себе від злості. Юлія Володимирівна(тм) аж почервоніла... "Як він так може" - подумала вона. - "Він що, не розуміє, що так треба? Що нема іншого виходу у нас. Чи йому уже лють та віскі розум застують?" У Віктора Федоровича(тм) задзижчав телефон - прийшла смска. "Ставлю 5 баксів, що вона дасть йому ляпаса. Р." "Прийнято" - відповів Віктор Федорович(тм). Юлія Володимирівна(тм) нелюдським зусиллям примусила себе заспокоїтись, тільки щоки трохи почервоніли, а в кутках очей виступили ледь помітні брильянти-сльозинки.
А потім Круглий Стіл закінчився. Віктор Федорович(тм) підкликав Кушнарьова(тм), і прошепотів йому: "Піди штовхни промову". "Здурів? Я тільки одну промову вчив, ту, яка з приводу розпуску парламенту" "То її й кажи, головне - щоб репортери хвилин 5 сюди не потикались. Зрозумів?" "Добре" - і Кушнарьов(тм) пішов до пританцьовуючих під дверима від нетерпіння репортерів, на ходу міркуючи, що саме, а головне - як, буде брехати. Юлія Володимирівна(тм) на хвильку затрималась в дверях, чекаючи на Віктора Андрійовича(тм). Той(тм) був аж червоний від сорому, але все-таки набрався сміливості, і підійшов. І подивився їй(тм) у вічі. Хвилину вони просто дивились один на одного, здригнулась тільки щока Віктора Андрійовича(тм), і зненацька саме по ній маленька рука нанесла дзвінкого ляпаса. Не сильного, але дуже образливого. Віктор Андрійович(тм) схопився за щоку, а Юлія Володимирівна(тм), немов задихаючись від зненацька ставшим таким задушливим повітря, прожогом кинулась на двір. Туди, де її чекали люди, такі живі, такі радісні, не зважаючи на фрустрацію та шок, і такі близькі...
Віктор Федорович(тм) вчергове зняв окуляри, і удав, що нічого не бачив.

8. Сон Віктора Андрійовича(тм):

Віктору Андрійовичу(тм) снилось, ніби він у своєму кабінеті на Банковій, готується до якоїсь урочистої учти. Поряд з ним крутяться іміджмейкери, парикмахери, модельєри. Його одягають, акуратно припасовуючи регалії Президента. Трохи пудри на скалічене обличчя, приховуючи бугристу шкіру, потім одеколон... Зненацька він відштовхує від себе всіх, скидає дорогий костюм, всі президентські атрибути летять у вікно, де їх підбирають волоцюги, і хизуючись один перед одним, кривляються та танцюють, ніби вони замість Віктора Андрійовича(тм) виступають по телебаченню, зустрічаються з іноземними послами та виголошують промови. Він(тм) надягає простий спортивний костюм, прожогом спускається на перший поверх, вилітає з парадного входу... і бачить перед собою нескінченне зелене поле. Йому(тм) так захотілось пройти по ньому, торкнутись рукою колосків ще не стиглого жита, відчути м'який лоскіт їх ворсинок. Вдихнути свіжий запах поля. Він побіг... побіг туди, уперед, де його чекав рідний дім, який видавався таким далеким, за мільйони кілометрів... а іноді і за мільйони років у минулому. Там було все, що він любить. Ось і він... З дверей з радісним сміхом вибігають діти, а у сінях стоїть мати. Вона померла тільки рік тому, у 2005-му. Іноді Віктору Андрійовичу(тм) здавалось, що насправді вона кудись далеко поїхала, і він(тм) завжди може прийти до неї з своїм болем та тугою. Він упав на коліна, і притис до серця дівчат, своїх дорогих дівчат, заради яких був ладен накласти життям... і навіть всім, що мав. А мати підійшла, і лагідно, розуміючи все, розкуйовдила його волосся. Все було так добре, і так звично. Він(тм) пройшов у невеличкий садок поза домом, де стояли його вулики. Підходив до кожної з цих маленьких хатинок, слухав розмірене, спокійне гудіння бджіл. Банкова була темним, похмурим місцем, де ніколи не було цього золотавого сонця, запаху меду та свіжих материних пиріжків на молоці, щасливого дитячого сміху... і спокою. Телефонні дзвінки, голоси, які розмовляли жорсткою мовою ультиматумів, сріблястий, але твердий голос Юлії Володимирівни(тм), який кликав до бою... і тихий голос десь вглибині себе, який настійливо пропонував все кинути, і віддати владу тим, хто її так хоче, а боротьбу - тим, хто вміє боротись.
Потім він(тм) підняв погляд, і побачив десь вдалині, там, де залишився Київ, великі, чорні хмари, всередині яких загрозливо пробігали тонкі нитки блискавок. В повітрі з'явився запах озону, а потім долинув звук грому - наче постріл потужної гармати. Він(тм) спохопився, і кинувся назад, через поле, чимдуж швидше. Однак коли він(тм) добіг до Банкової... то побачив, що будівля напіврозібрана, і сотні робітників, наче мурахи, обліпили її, розбираючи по цеглині Секретаріат, з будинку Верховної Ради зник прапор, а дах був практично повністю розібраним, відкриваючи пусті лави сесійної зали. "Стійте!" - відчайдушно скрикнув він(тм). - "Я повернусь! Я знову буду Президентом України!" Однак робітники не спинили роботи навіть на секунду, і швидко робили свою справу.
"Що ж я накоїв!" - Віктор Андрійович(тм) схопився за голову і... прокинувся в холодному поту. Сів, важко відсапуючись і усвідомлюючи, що все, що він щойно побачив відбувалось лише уві сні. Він намацав на тумбочці біля свого ліжка пакунок з таблетками люміналу, який тримав останнім часом біля себе постійно, аби спати без снів, таких страшних та важких. Господи, коли вже скінчиться ця важка відповідальність і цей комплекс провини кудись зникне, думав він, лежачи на подушці, і вслухуючись у розмірене дихання Катерини(тм). Навіть уві сні нема від неї спокою. Адже все буде добре... він(тм) щиро на це сподівався, принаймні.

10. День Народження Леоніда Даниловича(тм)

Леонід Данилович(тм) сьогодні вирішив поспати. Взагалі, з тих пір, як він перестав бути президентом, чи то пак головним Хрещеним Батьком країни, він(тм) тільки те й робив, що відпочивав. Спочатку на Канарських островах, але там швидко набридло - у них прапор був надто схожий на український. Громадянський прапор там без корони і левів, біло-блакитно-жовтий. Такий урочисто підіймали кожен день у всіх фешенебельних отелях. А зранку білу смугу якось не помічаєш, і видається, що ти дома, в Маріїнському палаці. А від цього одразу хапають дрижаки, бо хто його знає, може, борці з кучмізмом десь за рогом... Або Юля(тм) прийде, і почне кепкувати. До речі, про Юлю(тм)... Леонід Данилович(тм) сунув руку під подушку, де лежав його мобільник, і видалив з чорного списку її(тм) номер. Сьогодні ж бо великий день - його день народження. Звичайно, вона(тм) йому не дзвонитиме, але хтозна... Приємно було б отримати поздоровлення і від неї(тм). Від цих двох йолопів(тм) крім стандартних вітань нічого не дочекаєшся, хіба що приїде від них якийсь лакей і привезе пляшку марочного вина, чи елітної водки, перев'язаною червоною стрічкою із золотавим написом "З днем народження". І що він(тм) з тими пляшками робитиме - за два роки відпочинку у нього їх уже повний бар назбирався. Напруження ніякого нема, стресу нема, то й алкоголізм кудись дівся. Навіть плівки Мельниченка слухати не тягне, хоча є повна колекція, спеціально по всій Петрівці ходив, звичайно, інкогніто, задовбав всіх піратів, і хтось з них, тільки щоб відстав, ламанув архів Бориса Абрамовича(тм), і скачав усі диски. Він тихенько засміявся, згадуючи, як матюкався Борис Абрамович(тм), якому він того ж вечора подзвонив, і, захлинаючись від радощів, повідомив - у мене повна дискографія. А потім, як воно було: приходив він увечері, злий, втомлений (мабуть, Віктор Андрійович(тм) зараз таким приходить додому - подумав він), включить чергову плівку - і світ стає трохи кращим, особливо під гарну водку. "Немирофф". Чи "Союз-Виктан". А на його другу інаугурацію Володимир Володимирович(тм) привіз був ящик "Путінки", то він її за тиждень випив. Оце був час. А тепер... сиди тільки, відпочивай. Домініканська Республіка приймає всіх, головне, аби були гроші. А цих зелененьких папірців він наскладав багато, цілий фонд. На всіх вистачить.
"Цікаво", - солодко потягнувся він. - "Хто подзвонить першим?" Віктор Андрійович(тм)? Ні, я його тоді надто налякав, він мені щось пришле таке, офіційне, за вклад в розбудову, чи ще щось. Віктор Федорович(тм)? Ні, цей забуде, якщо вчасно йому не нагадає Медведчук(тм), чи Волков(тм). А ці два брати-акробати завжди зайняті якимись тільки їм зрозумілими справами, а іноді незрозумілими навіть їм самим. Він(тм) позіхнув, і знову задрімав.
Зненацька телефон під подушкою прямо вибухнув потужним маршем "Sohne". "Господи", аж підскочив Леонід Данилович(тм), "І скільки ж я випив, коли на номер Віктора Федоровича вішав рінгтон "Rammstein"...". Мабуть, таки багато, думав він, натискаючи кнопку "Прийнято", і підносячи трубку до вуха. "Добрий ранок, дорогий Леонід Данилович(тм)" - почувся бадьорий голос, і одразу стиха забуркотів - "Чорт, куди я папірець з привітанням подів?" "Вітя, говори без папірця" - давлячись від реготу, сказав Леонід Данилович(тм). - "А то ти зараз точно, як Єльцин чи Горбачов. Ти не думав у пародісти йти?" "Думав. Але у мене погана дикція, я завжди наголос погано ставлю, навіть зараз собі виписав важкі слова" "Тридцять прОцентів моїх дОцентів кажуть пОртфель" - покепкував Леонід Данилович. На тому кінці трубки голосно зареготали, і кілька разів навіть по чомусь кулаком стукнули. "Ой... не можу..." - видушив Віктор Федорович(тм) - "Тридцять прОцентів...", і знову зайшовся сміхом. Нарешті він відсміявся, і сказав: "Добре, хай без бумажки. Усього тобі найкращого, Папа, щоб справи ладнались, а клієнти не упирались" "О, а казав, що без бомажки не вмієш" "Та це я фільм дивлюсь, тут боса мафії так поздоровляють" "А-а, то ти фільмографію Копполи дивишся?" "Умгу. А то кепкують, що я класики не знаю. Ну звідки я знав, що та Анна була не Ахмєтова, а Ахматова... Ось, надолужую, а то ще на чомусь піймають" "Ну добре, надолужуй. Щасти тобі". Гудок.
Леонід Данилович(тм) натяг капці - усе одно прокинувся - і почвалав до ванної. Він дістав з полиці "Колгейт", видушив пасту на щітку, змастив зуби, і почав завзято копирсатись щіткою у себе в зубах. Частково вставні, частково власні, вони чомусь завжди швидко обростали камінням. Коли у нього пів-обличчя було замащено пастою, знову задеренчав телефон. На цей раз скандували "Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!". Цей рінгтон він скачав у Пінчука(тм), який постійно бігав на Майдан по дармові бутерброди з ковбасою та сиром. "Умфі-помфі-шофх" - промурмотів він в трубку. - "ЩО?" - перелякались на тому кінці - "Я потрапив в Уганду?" "Фурень, я фуби чифу" - проковтнувши частину пасти, спересердя сказав Леонід Данилович(тм) - "Тьху! Все, можна нормально говорити" "Фу-у, а то я думав, якийсь африканець з дислексією на проводі" "Я тобі дам африканець! От візьму, і надрукую про тебе компромат. Це ти мене так поздоровляєш, синочку?!" "Ні-ні" - одразу задріботів голос Віктора Андрійовича(тм) - "Я хотів побажати вам щастя, здоров'я, щоб фонд ваш ріс, і доходи не зменшувались. І ще... і ще я вам орден дам, почесний" "Не треба ордена" - відходячи, мовив Леонід Данилович(тм) - "Спасибі й так. Ну як, все нормально, реформу відміняти будеш?" "А біс його знає. Вони там якийсь законопроект прийняли, що політреформу відміняти не можна" "А я тобі казав - подзвони в СБУ. Може, мені подзвонити замість тебе?" "Ти що... Ладно, там видно буде. Все одно парламент на канікулах. Я вам надіслав краще французьке шампанське. Катерина(тм) десь по старим зв'язкам дістала" "О, добре. Шампанське я люблю, добре що додумався не водку надсилати" "Ну що я, не пам'ятаю минулого року" "Умгу. Прислав ти мені тоді самогон з Хоружівки, я від нього потім проносом маявся. Сподіваюсь, на цей раз не на Привозі купували?" "Ні, я ж кажу - Катерина(тм) дістала. Одну пляшку ми самі роздушили, так що не переживайте. Якщо отруїмось, то разом. Добре вам відсвяткувати" "Ага, тобі добре - тебе діоксином труїли, у тебе імунітет на рідкісні яди. Добре, спасибі. Дзвони." Гудок.
Привівши себе в порядок, Леонід Данилович(тм) довго крутився перед дзеркалом, намагаючись приховати добрячого животика. "Ввечері з Людкою підем в Оперу. В смокінгі я буду товстун-товстуном" - переживав він. Потім у двері постукав коридорний і заніс пакунок з печаттю Посольства України, і грифом "Особисто в руки". Шампанське від Віктора Андрійовича(тм). Він відкрив кришку... а звідти вистрибнув кумедний ведмедик з різким сміхом, від якого Леонід Данилович(тм) скрикнув "Бомба!" і сахнувся від несподіванки. Ведмедик тримав табличку з написом "Прєвєд", а нижче маленькими буковками приписано "кросавчег". Леонід Данилович(тм) всміхнувся, дістав ведмедика з коробки, і акуратно поставив на поличку. Дно під ним було запечатане посольською печаттю. Він(тм) дістав кинджала (подарунок якогось арабського принца з Дубая), і обережно її зламав. Там була пляшка, запилена, стара, з напівстертим тавром на пробці, на якому ледь було помітно французький готичний напис. "Ти диви, на цей раз явно не з Привозу. Нарешті він щось пристойне надіслав" - подумав Леонід Данилович(тм). Але пляшка відправилась у холодильник. Увечері зроблю собі день народження при свічках, з дружиною... і, сподіваюсь, приїде дочка. Мугикаючи собі під ніс якусь пісеньку, він зробив собі великий бутерброд, налив в келих вина, і вмостився в кріслі біля вікна. Аж тут ніжно задзвенів мобільник, граючи "San Francisco". Леонід Данилович(тм) мало не вдавився бутербродом. "Може, помилка?" - майнула думка - "Чого це Юлія Володимирівна(тм) про мене згадала? Чи це хакер знов до лінії підключився, і хоче наді мною познущатись?" Він згадав, як позаминулого дня народження, коли він ще був президентом, хтось потай завісив вікно величезним плакатом, де Леонід Данилович(тм) був у повному пуштунському костюмі, і приписав нижче свій девіз "Неминучий засуд душманові Кучмі(тм)". Він з острахом узяв трубку, і сказав нейтральне "Алло?" "Леонід Данилович(тм)" - задзвенів до болю знайомий сріблястий насмішкуватий голос - "Впізнаєте?" "Юлю(тм)? А що це ви про мене згадали? Я ж, ткскзть, злочинець." "А я хотіла вас поздоровити з успіхом вашого плану наступництва, двома гарними синами, ну й, заразом, із днем народження" "Угу, не сини, а нещастя. Краще б дочку завів... хоча дочки завжди потім з гнізда вилітають" - подумав Леонід Данилович(тм), згадавши власну дочку, яка вийшла за Пінчука(тм), і кудись одразу чкурнула подалі від політики. А вголос сказав: "Дякую за поздоровлення. Як ви там? До нас перебиратись не збираєтесь? Тут тепло, спокійно, ніяких проблем, ніяких репресій" "Ні, мені й тут подобається. А от ваших синів я б залюбки до вас відправила" "Що, знову хочете революцію робити?" "Ще не знаю. Не я ж вирішую, а народ" "А з якого це числа народ щось вирішує?" "Як з якого? З шкопирнадцятого" - покепкувала Юлія Володимирівна(тм) - "Він завжди вирішує. От ви народ не слухали, от і сидите зараз на Домініці" "Буду я ще народ слухати. Є ж телефон" "Дон Корлеоне з вас таки непоганий, я чула" "Що, знову Турчинов(тм) підслухав?" "Ага. У мене мп3-шка навіть є" "О, то надішліть, я збираю колекцію, це буде найкращий мені(тм) подарунок" "Такий простий подарунок? Добре, я пошлю милом" "Із нетерпінням чекаю" "А ви ще синів чекайте в гості" - заграв смішинками сріблястий голос Юлії Володимирівни(тм) - "Вони скоро поприїздять до вас" "Там подивимось" - мугикнув Леонід Данилович(тм) - "Щасливо вам. Не попадайте під репресії... хи-хи" "Я вже звикла" Гудок.
Леонід Данилович(тм) зітхнув, поклавши трубку. Потім знову перемістив номер Юлії Володимирівни(тм) у чорний список, хай не кепкує зайвий раз. Дзенькнув комп'ютер на столі "Вам прийшла пошта". Він(тм) трохи повеселішав, і присунув крісло ближче до динаміка. Він любив такі записи слухати по декілька раз. Гарний подарунок, найкращий...

12. День Незалежності Януковича(тм)

Віктор Федорович(тм) увечері любив посидіти за комп'ютером. Він замовляв пляшечку львівського пива "Першої приватної броварні" (яке завжди посилав купувати охоронця, аби хтось не дізнався), замикав двері, включав якусь приємну музику (іноді включав радіо "Шансон", але воно швидко набридло, після того, як його почали слухати в парламенті на повну гучність). Сьогодні він дістав з схованки диск Руслани(тм), і з задоволенням відчув викид адреналіну в кров від потужного ритму "Диких танців". Саме він попросив Ріната Леонідовича(тм) запросити на презентацію об'єднання "Метінвест" Руслану(тм), бо на Майдан тоді він не ходив, а так хотілось почути вживу. Тоді на нього всі дивились, як на повного придурка, але після тієї презентації навіть Хомутинник(тм) іноді став наспівувавати "Коломийку", і перестав кепкувати і згадувати, як колись Віктор Федорович(тм) навіть підспівував Руслані(тм). А взагалі йому(тм) більше подобалась "Гуцулка", чимось вона йому нагадувала величні карпатські ландшафти. Жалко, що Руслана(тм) так вороже поставилась до спілки з "Нашою Україною", а то б влаштували гарний сейшн, де можна було б знову заспівати дуетом. А "Північна" у Віктора Федоровича(тм) асоціювалась з Юлією Володимирівною(тм), під цю пісню він читав її форум, або вкотре передивлявся відео з її виступами. "О, добре, що згадав." Він(тм) дістав записник, і занотував: "Подзвонити Клюєву(тм), хай дошукається, куди вона зникла. Потім надіслати подарунок до Дня Незалежності, звичайно, інкогніто, а то ще викине". А тепер добре було б зайти на її(тм) форум. Останнім часом він(тм) ніби прикипів до нього, навіть сам іноді писав туди (звичайно, під псевдо, і ховаючись за купою вільних проксі - молодший навчив), але більше читав.
У "Політичній ситуації" одразу в очі кинулась прикріплена тема "План дій...". Віктор Федорович(тм) з цікавістю зайшов туди... і майже зразу вибухнув голосним реготом, читаючи "Маляву" та "Листа козаків", а також написаний одним з модераторів сценарій весілля апельсина з яйцем. Витираючи сльози, він пролистав тему, і знайшов, на скільки форумчани домовляються зустрітись. О, це не можна пропустити. "Так... куди я подів телефон Юрія Віталійовича(тм). Ага, ось". Він набрав номер, і на тому кінці хтось тихо промимрив "Алло" якимсь смурним тоном. "Юро(тм), це я, Віктор Федорович(тм). Ти форум ЮВТ(тм) читаєш?" "Читаю. Ну то й що?" "Так, я тобі дам депресію! Я тебе для чого міністром залишив? Щоб ти оце мені тут строїв з себе самоубивцю-невдаху?" "А що мені робити? От скажи, що я маю казати людям?" "Те саме, що й завжди. Ти тепер міністр, а не польовий командир, оце й затям" "Все одно, тепер про мене тільки погане пишуть" "Ой, можна подумати мене не обливали брудом. А я просто уваги не звертаю. Головне - щоб справі не шкодило". Віктор Федорович(тм) проковтнув міцну фразу, яка крутилась у нього на язику, і додав: "Отже так, кидай там свою пляшку. До речі, що ти дудлиш?" "Хортицю, з конфіскату, щоб швидше отруїтись" "Ой, отруїтись він хотів. Ми тебе з реанімації витягли, з алкозалежності теж витягнемо. Не на тих напав, ми тут не ліберальничаємо" "Добре. Що ти хочеш? Щоб я їх арештував і посадив на Глибочицьку, чи до діда Лук'яна?" "Ні. Треба їх затримати до одинадцятої години, біля станції Золоті Ворота" "Та вони ж усе одно влаштують весілля" "Ну то хай влаштовують, тільки після одинадцятої, і бажано на Майдані. І не забудь надіслати туди телевізійника, я хочу мати повну зйомку" "Кого зі спеціалістів порадиш?" Віктор Федорович(тм) замислився. "Ну хоча б Олександра Олександровича(тм), він себе добре зарекомендував. Але він любить масовку, дай йому підрозділ "Беркута". І перекажи, хай дівчат не обшукують. А то вереску розведуть на весь Ярославів Вал" "Добре" - убито відповів голос Юрія Віталійовича(тм) - "Буде зроблено". Гудок.
Віктор Федорович(тм) із задоволенням зітхнув, зробив динамік гучніше, і під приємний русланин(тм) голос, пішов далі читати форум. "А завтра, а завтра" - мугикав він під ніс. - "А завтра буде добре шоу. Тільки б Юра(тм) знову дров не наколов"...

14. Мільйонерка

Юлія Володимирівна(тм) замкнулась у себе в кабінеті й дістала з шухляди невеличкий записник. Там акуратними рядками були виписані номери рахунків, на кожному з яких лежала кругленька сума. Так багато нуликів, що віщували гарне життя, авто, садиби, ексклюзивні курорти та… красиві сукні, які можна замовляти у найкращих модельєрів. Усе буде в неї. Про це не могла колись і мріяти тендітна дівчинка зі звичайної родини, яка зростала без батька і завжди прагнула показати всім тим мармизам, що позаочі насміхалися над нею в школі, хто чого вартий, тож намагалася бути найкращою завжди і у всьому. Але сьогодні чогось усе одно не вистачало. Ці нулики не гріли душу, а лише давали відчуття "обраності", "виключності". Та й то - лише для себе. А бажалося зовсім іншого. Хотілося квітів на день народження від тих, з ким працюєш поряд, хотілося аби її добрим словом згадували, а не просто проводжали із заздрістю її струнку статуру і промовляли "Ось іде жінка вартістю 12 млрд. дол.".
Вона(тм) підняла трубку і наказала водію подати мерседес до входу. Поїду кататись, вирішила(тм), трохи розвіюсь, а то сумні думки в на думку спадають.
Вона(тм) зручно вмостилась на задньому сидінні рідкісного тоді "500-того" мерседесу, і звеліла водію їхати. "А куди?" - буденно запитав той. "Куди хочеш, - відповіла вона. - За місто". Водій меланхолійно завів мотор і виїхав за ворота адмінкомплексу ЕЕСУ. Через тоноване вікно у сутінках повз машину пропливали багатоповерхівки, знайомі з дитинства, повороти на вузькій вулиці, а десь вдалині - силуети потужних "оборонних" гігантів. Усе знайоме. І чомусь дуже хочеться пройтись цими вулицями і вдихнути те повітря, яким дихала звичайна школярка, а потім студентка. Але ні. Люди ходять похмурі, заклопотані щоденними справами, сповнені клопотами, як прожити на невеличку зарплатню чи пенсію. Ось іде дівчинка, засмучена, зі світлим личком та великими карими очима, у секондхендівській курточці та підлатаних, але все-таки модних, брючках. Оце вона, подумалось Юлії Володимирівні(тм). Вона сама була такою. Їй(тм) захотілось вийти і купити щось цій дівчинці. Будь-що, якихось цукерок чи морозива. Щоб замість суму, на її обличчі розквітла усмішка. Але де взятися їй, коли вона прийде додому, а там немає світла, бо планові відключення вже стали нормою. Там холодно, а мама з другої роботи прийде пізно. І батько, либонь, десь на заробітках й давно перетворився з приємно пахнучого потом та табаком, втомленого, проте щасливого батька на звичайнісінький портрет у серванті. Ось і смуток...
Юлія Володимирівна(тм) відвернулась від вікна авто. Ось і межа міста. Ряди автобусів на автостанції, до яких чимчикують старі жінки, натужно тягнучи за собою кравчучки з непроданим товаром. Хтось із них пече пиріжки, хтось готує обіди для тих везунчиків, у кого є робота, а хтось просто працює дрібним перекупником. Це теж люди. І їм дуже важко, нема просвіту в житті, що одним-єдиним махом провалилося в безодню з розпадом імперії СРСР.
Потяглись поля та ліси. Юлія Володимирівна(тм) трохи пожвавішала і попросила водія їхати повільніше. Вона споглядала висаджені невеличкими алейками обабіч дороги тополі, липи, могутні дуби. Юлія Володимирівна навіть вікно відкрила, щоби вдихнути, нехай трохи розбавлене етиловими парами, але все-таки просякнуте запахом свіжого листя повітря. Аж раптом побачила поворот і вузеньку грунтову дорогу до маленької церквушки. "Поверни туди, - попросила водія і він мовчазно викрутив кермо. "Мерседес" застрибав по вибоїнах грунтової дороги.
Це була стара церква з однією маковкою, з похнюпленим хрестом, чудом вціліла від страшних "антиклерикальних" п'ятирічок. Біля неї стояли дві бабусі у стареньких куфайках, домашніх капцях та квітчастих чорних хусточках. Перед ними стояла невеличка скринька "На відродження церкви Святої Варвари". Вони отетеріли, коли біля церкви зупинився чорний елітний автомобіль, і з нього вийшла маленького зросту молода жінка з довгим чорним волоссям, у легенькій білій кофтинці, короткій спідниці, яка відкривала стрункі ноги, та модельних чобітках на шпильці. Вона підійшла до них і просто поклала до скриньки якогось зеленого папірця, а потім попросила дозволу зайти до церкви. "Та заходьте, - отетеріло промовили бабусі. - Там тільки священик".
Юлія Володимирівна(тм) подякувала і піднялась старими, напіврозваленими сходами.
"Оце так, - здивовано сказала одна з бабусь. - І чого це сюди така крута дівуля приїхала? Але гарненька." "Мабуть, гріхи замучали, - філософськи відповіла інша. - А може, щось іще - Бог його зна..."
Юлія Володимирівна(тм) тихенько увійшла у приємний присмерк церкви, освітленої кількома восковими свічками біля старих ікон. Більшу частину з них, мабуть, принесли миряни, хто ховав у себе в хаті, хто деінде дістав. Але всі ікони були старі, тьмяні від часу, і якісь... дивні. Їй(тм) видалось, що кожен зі святих уважно дивиться на неї, ніби пронизуючи поглядом до самого серця. Особливо прискіпливим їй видався погляд образа: смаглявої жінки у пурпуровому плащі та білому каптурі, з хрестом у руці. Вона підійшла ближче. "Свята Варвара", - пролунав приємний бас. Це був священик - кремезна людина, більше схожа на солдата, ніж на духовного пастиря. Обличчя мав пошматоване шрамами, довге волосся спадало на плечі, а невеличка борідка примушувала згадати Шона Коннері. "Свята Варвара, - повторив священик. - Вам подобається?" "Так. Вона ніби... притягує". "Це дуже рідкісна ікона", мовив він. "Я привіз її з Афганістану" "То ви афганець?" "Так, у минулому. Тепер священик, просто панотець Миколай. Це Свята Варвара Сирійська, мені її подарував побратим, завдяки якому я колись вирвався з полону. Він сам був сирієць, а ікона ця належала його друзям, які загинули під час Суецького конфлікту. Він щось казав про те, що це незвичайна ікона, і саме вона звеліла йому перебратись до Афганістану, мовляв, вона стане для однієї людини віхою в житті." «Мене звати Юлією Володимирівною(тм)», - вона(тм) простягла руку, і могутня лапа священика обережно стиснула її. "Цікаво, - сказав священик. - Вас звати Юлією і вас так зацікавила ікона Святої Варвари... Дивно. А вам відома історія Іуліанії Іліопольської?" "Ні, а що?" "Іуліанія по-нашому – Юлія. Іліопольська була християнкою в місті Іліополі. Коли повз неї везли на кару Варвару, вона відчула потребу теж постраждати за Христа і стала проповідувати. Її схопили і разом із Варварою відтяли обом голови. Вони обидві увійшли в історію церкви як мучениці" "Так, цікаво..." - невпевнено протягла Юлія Володимирівна(тм) На неї раптом щось накотилося й вона, несподівано для себе, вилила всю душу священикові. Розказала і про нулики у записнику, і про мрії маленької дівчинки з неповної родини, і про те, що чогось пусто на душі, незважаючи на статок, на розкіш, на справдженні дитячі мрії. "Ви хочете служити чомусь більшому, - сказав священик. - Це я відразу зрозумів. До мене, буває, приходять дружини місцевих авторитетів, але вони хочуть тільки відчуття, що їх гріхи відпущено. А вам відпускай гріхи, не відпускай, все одно у вас на душі буде пустота. Вам треба її заповнити" "Але чим? Я вже навіть не знаю..." "Пустоту заповнити можна лише коханням, - легко і просто відповів священик. - Вам треба кохання, багато кохання, аби заповнити ту страшну пустоту, яка вас так лякає." "Мій чоловік кохає мене... І донечка у мене просто сонце." "Я не про те кохання. Ви будете відчувати себе завершеною не тоді, коли у вас будуть закохані всі навколо, а коли ви самі випромінюватимете кохання і запалюватимете серця." "То ви хочете, аби я..." "Саме так. Вам треба служити людям, це єдиний можливий спосіб. Я це точно знаю, бо таку саму пустоту відчував після того, як повернувся додому з Кандагару." "Але як?" "А це ви маєте вирішити самі. Почніть з чогось невеличкого. Простенького. Наприклад, збудуйте будинок. Або посадіть квіти. Все починається з першого кроку. І бажання." "Так, мабуть, це саме те, чого я бажаю. Дякую вам, панотче," - вона простягла йому обидві руки і вони цілком потонули у здоровенних грубих солдатських долонях. Священик посміхнувся їй на прощання, а вона легко (і звідки узялось це відчуття крил за спиною?) випурхнула з дверей старої церкви, збігла сходами, майнула повз бабусь, і вмостилась не на задньому, а на передньому сидінні. "У банк", - звеліла вона. Щось всередині її горіло таке, що вимагало негайних дій. Щось ще не оформлене. Бажання оформилось, коли вона вже була у банку і отримувала банківську виписку по обігам підприємства. Потім вона прожогом піднялась до свого офісу й набрала номер економіста. "Семене, скажи, скільки коштуєє реставрація церкви?" "Не знаю, - глипнув той. - Дивлячись, яку ти хочеш реставрувати." "Поки що хочу реставрувати маленьку, але повністю", - і вона(тм) продиктувала адресу тої церковки, де щойно була. "А-а-а Добре, я надішлю туди когось з нашого будівельного дивізіону, хай зробить оцінку". Юлія Володимирівна(тм) поклала трубку й упала в крісло. У голові зі швидкістю вихору народжувались нові ідеї, бажання, з депресією та спліном було покінчено. Вона відновлюватиме церкви, допомагатиме людям, вона піде в політику, щоб більше ніколи не було цих відключень світла, вона зробить усе, аби сірість бодай трохи відступила.
А увечері вона розповіла все Олександру Генадійовичу(тм). Той спочатку не зрозумів. "Навіщо це тобі, серденько, - турботливо сказав він. - Там же самі вовки, вони тебе з'їдять і не подавляться. А я так не хочу тебе втратити." "Ти мене не втратиш, - вона довірливо притислась до його плеча. - Навпаки, ти мене знайдеш". І він спробував зрозуміти, і коли зрозумів, вже нічому не дивувався. Не дивувався він(тм) тому, що за відновлення церков на Дніпропетровщині Юлію Володимирівну(тм) церква нагородила орденом Святої Варвари. Не дивувався він, коли до неї почали приходити вдячні люди і приносити ікони. Не дивувався він, коли час сплинув, і від багатьох нуликів залишились лише декілька, а бізнес канув у Літу. Він знав - це все тепер значення не має. А має значення те, що коли Юлія Володимирівна(тм) виходить на сцену, і її молодий сріблястий голос піднесено лунає над людьми, вона випромінює упевненість, безстрашність та кохання. Вона тепер завершена і цілком щаслива. І він із захопленням, безмежно люблячими очима дивився на нову Юлію Володимирівну(тм). Це була зовсім не та дівчина, якою була до того незвичайного дня, коли вона повідомила йому, що піде цим шляхом. Вона стала зовсім іншою. Але тепер він міг відверто сказати - саме її(тм) він і кохав усе життя. Саме таку. Вона мала рацію - він не втратив її, а знайшов.
А Юлія Володимирівна(тм) стояла на сцені, і падав лапатий сніг, і горіли софіти, і люди дивились на неї закоханими очима, і забуті були сірі дні, коли всі боялись вірити у щось світле. Вона їх пробудила, вона запалила їх серця. Тепер нема пустоти, є тільки кохання... Те саме кохання, яке вона роздавала всім, і воно повернулось до неї стократ, хоч і ціною отих нуликів в записнику. Навіщо вони тепер їй здались, коли весь скарб її - навколо, і він стабільніший та міцніший за будь-яку валюту, бо підтверджений тим, що ніколи не зникне - самою Україною.

16. Намисто Юлії Володимирівни

Автор зазначає, що в описі вбрання Юлії Володимирівни(тм) та історії намиста все цілковито вигадане. Але лише з метою написати красиве оповідання про кохання.

Юлія Володимирівна(тм), перед тим як їхати до парламенту, довго підбирала собі вбрання. Вона завжди намагалася вибрати щось новеньке, стильне і водночас практичне. Сьогодні вона зупинилась на легенькому білому жакеті-безрукавці і сірій спідниці до колін. Поміркувала й одягла під безрукавку білу кофточку з глибоким вирізом. Прозорі панчохи підкреслили стрункі ноги, а ансамбль довершили туфельки на високій шпильці. Тепер прикраси.
Юлія Володимирівна сіла перед дзеркалом, відкрила шкатулку. До білого завжди личили перли. Вона наділа сережки й дістала намисто, куплене в Дубаї.
Пригадалося, як вони відпочивали там із чоловіком. Тепле лазурове море, м'який дрібний пісок, по якому приємно ступати босоніж і грітись на сонці - навіть рушника не треба. Вона(тм) тоді вийшла з моря, струмочки води збігали з атласної шкіри, і з щасливою посмішкою побігла до чоловіка. "Сашо(тм), вода просто чудова! Давай," - і (тм)потягла його за собою у воду. І вони довго наввипередки плавали на глибині, весело кепкуючи одне з одного.
А згодом ішли вдвох по набережній, повз невеличкий базарчик, де сиділи араби та турки й продавали солодощі, пахлаву, халву, шербет та рахат-лукум, і підійшли до високого араба у білій джеллабі, на лотку якого були розкладені різноманітні прикраси - з каміння, коштовностей, і перлів, і все це переливалось всіма кольорами райдуги. "Давай я тобі щось тут куплю на згадку?" - сказав Олександр Генадійович(тм). "Ассаляму алейкум." - привітався він з арабом. "Сабах-ель-хір, яа Сіді" - додала з чарівною посмішкою Юлія Володимирівна(тм). На обличчі араба з'явилось щире здивування і він у відповідь вистрілив чергою арабських слів, принаймні половину з яких Олександр Генадійович(тм) навіть не встиг почути. "Трохи повільніше, я погано розумію" - попросив він араба. Той знітився, і перепросився, і сказав, що просто був вражений, що "росіяни" взагалі знають арабську, тим паче, "фірюза-ханум, обличчя якої як місяць, а очі як зірки". А потім він вибрав найгарніше намисто з тих, що лежали на лотку - три нитки, з'єднані простою сталевою застібкою з позолотою - і простяг Юлії Володимирівні(тм). "Скільки це коштує?" - запитав Олександр Генадійович(тм), дістаючи гаманець. Араб замахав руками і сказав, що не прийме жодного дирхема від них. Тільки як подарунок. Тоді Юлія Володимирівна(тм) дістала з сумочки значок БЮТ із великим сердечком і простягла арабу. "Тоді візьміть це, теж як подарунок". Араб обережно взяв значок, спочатку притис його до лоба, потім до серця, а потім дбайливо сховав у складки джеллаби. Вони попрощались, і пішли далі набережною, а араб проводжав цю пару захопленим поглядом.
Вона надягла намисто, згадуючи той день в Дубаї, араба та романтичний вечір, який їй улаштував чоловік. А потім поїхала в парламент.
Кушнарьов(тм) виступати з теми відміни пільг депутатам пішов неохоче. По-перше, погано знав доповідь, бо написав її тільки вранці і не встиг показати консультанту. А по-друге, його дуже нервувала весела Юлія Володимирівна(тм), яка жваво щось пояснювала своїм соратникам. Він нікому про це не казав, але вона щось таке зачепила в ньому, коли він вперше зіткнувся з нею в полеміці. Може, вона просто сподобалась йому. А може, на нього так впливала надзвичайна енергія, яку випромінювала ця маленька елегантна жінка. А може... Він(тм) собі вигадував безліч виправдань. Ось, наприклад, Віктор Федорович(тм) колекціонує її(тм) виступи, міркував він. Каже, що це його надихає. А я що, "рижий"? Шкода, що вона нічого на аукціон не виставляє, а то б купив якусь її(тм) річ, і тримав би у себе напохваті, як джерело натхнення. Постійно про це думаючи, він(тм) часто помічав за собою, що уважно розглядає щодня, у що вона одягнута, що носить. І цього разу, читаючи доповідь, він(тм) поглядав на її(тм) витончену шию, на якій виблискували перли. "Одна перлина з цього намиста дозволила б 5 років годувати родину" - сказав він, думаючи при цьому, яку б суму зміг викласти за ці перли на аукціоні. І тільки потім усвідомив, ЩО саме ляпнув. А Юлія Володимирівна(тм) розреготалась, потім встала, підбігла до трибуни, і... поклала перед ним своє намисто. Кушнарьов(тм) вирячився на Юлію Володимирівну(тм), ніби побачив перед собою інопланетянку. Не вірячи своєму щастю, (тм) одразу схопив перли і намотав на руку, щоб відчути живе тепло, яке залишилось на перлинах. "Давайте зробимо експертизу" - лукаво примруживши очі, сказала Юлія Володимирівна(тм) і швидко вихопила в нього свої перли. "От же ж... таки сперла назад!" - буркнув Кушнарьов(тм), коли виходив з сесійної зали, зовсім не помічаючи, що каже це журналістам, що створили навколо нього міцне кільце – годі й пробитися без коментаря. А Юлія Володимирівна(тм), оточена пресою, вже передавала намисто експертам з "Обозу", які викликали Ігоря Лобортаса(тм). "300 баксів" - оголосив експерт. "Які в біса 300 баксів" - мало не закричав Кушнарьов(тм). - "Я за них 300 тисяч викладу, готівкою". Але вголос нічого не сказав, просто пішов геть, похнюпившись. Ввечері йому трохи полегшало, коли Юлія Володимирівна(тм), жартуючи, пообіцяла надіслати йому свою сукню та туфельки. Але усвідомивши, що він(тм) сам себе підставив, просто лохонувся, Кушнарьов(тм) вимкнув телевізор і пішов спати. Хай сон краще зробить свою цілющу справу, а там... там видно буде. От тільки Віктор Федорович(тм) сміятиметься над ним цілий тиждень...