Барвінський Володимир Григорович
(псевд. -Василь Барвінок, Василь Барвінський, Римидолов, В.,В. Б.,   Василь  Б.,О-га та ін.; 25. 02. 1850, - 03.02.1883) - громадсько-політичний діяч, публіцист, письменник, критик, юрист, видавець. Син Григорія Барвінського. Брат Івана, Іполита, Олександра та Осипа Барвінських. Уродженець Тернопільщини. У Тернополі закінчив народну школу (1859-60), навчався в гімназії, де належав до таємної учнівської "Громади". Закінчив у 1872 р. правничий факультет Львівського університету. До 1880 року працював у канцеляріях львівських адвокатів. Член-засновник "Просвіти" (1868) та "Рідної школи". Працював у "Руському товаристві педагогічному", "Руській бесіді", "Ставропігіївському інституті". Співредактор, редактор (1876-80) журналу "Правда". Співзаснновник і перший редактор  газети "Діло" (1880-83). Автор статей на громадські, політичні, наукові, літературні та ін. теми (у "Правді" більше 100, у "Ділі" - бл. 230). 30 листопада 1880 організував у Львові 1-е народне віче, на якому виголосив промову про економічне становище, проти полонізації народних шкіл. Автор повістей "Скошений цвіт" (1877), "Сонні мари молодого питомця" (1879); оповідань "Мужик і пан", "Химерні любощі" (обидва - 1872), "Безталанне сватання" (1880), праць "Огляд творчості I. Кра-шевського" (1879), "Доля Украши, її значення" (1880), "Стан нашого селянства" (1882) та ін., просвітницьких брошур "Вексель і лихва - наша біда" (1875), "Тридцять літ тверезости" (1876). Видавав у Львові як літературний додаток до "Діла" "Бібліотеку найзнаменитіших повістей", у якій вийшли перші переклади українською мовою творів М. Гоголя, Ч. Діккенса, Е. Золя, Е. Ожешко, I. Тургенєва, Г. Флобера. У цій серії випустив свій переклад 3 -ї частини  повісті німецького письменника  Г. Раймунда "В обороні честі", повість О. Фейльєта "Любов убогого молодця". Також переклав і опублікував у "Правді" повісті П. Куліша "Теклюся" та "Яків Яковлевич. Споминки молодих літ Миколи М.".

У центрі уваги духовної культури України XIX ст. стояла проблема людини та її буття. Переконливим підтвердженням цього є зміст численної публіцистики, багатьох художніх та поетичних творів видатного будителя свідомості українства Володимира Барвінського (1850-1883). Як особистість широких наукових інтересів, глибокої й різнобічної ерудиції, соціально і морально чутливий до тогочасних реалій суспільного життя України, він понад усе ставив потреби, інтереси народу, його права і свободу, мрії та надії. Тому цілком закономірним є його активне осмислення проблеми людини. Її розуміння склалося у Барвінського під впливом об’єктивних і суб’єктивних умов. Йдеться про вирішальний вплив на нього його родини, зокрема, її спосіб життя, ритм, характер стосунків між батьками і дітьми, морально-психологічна атмосфера сім’ї. Домашнє середовище для восьми дітей було щирим, теплим, гуманним. Воно базувалося на життєдайних принципах християнської моралі — на дотриманні Заповідей Божих, на любові і взаємоповазі. Релігійна родина була для дітей школою життя. Саме вона заклала у них такі визначальні, сутнісні риси, як милосердя, доброта, чесність, повага, щирість.

Крім людинотворчої християнської моралі, ідейну опору юнак Володимир знайшов у творчості й житті нашого духовного пророка — Т.Шевченка (1814-1861), "Кобзар" якого суттєво вплинув і на вибір життєвої позиції. В цьому контексті необхідно сказати: він був добре обізнаний не лише з багатою українською, але й європейською філософською і художньою людинознавчою літературою. Таке поєднання різних духовних джерел і суспільно об’єктивних чинників і визначили зміст і обсяг тлумачення вже згаданої проблеми.

Як прихильник дарвінізму Барвінський схилявся до думки, що людина як природна, біологічна істота є наслідком довготривалого еволюційного поступу. Але суть її не можна обмежувати лише природними даними. Характерно, що Барвінський не ігнорував і неабияку роль психіки — емоцій зокрема. Вони виражають внутрішній стан людини й до певної міри зумовлюють характер стосунків між людьми.

Своїм існуванням і розвитком людство зобов’язане фізичній та розумовій праці. "До життя чесного та розумного треба праці", — неоднаразово підкреслював Барвінський у своїх економічних і правничих статтях. Навіть найпростіші види трудового процесу вимагають від його безпосередніх учасників застосування відповідних знарядь праці. Щоб працювати, людині треба мати чим працювати та й на чім працювати. Далі у нього йдеться про такі відносно нескладні види діяльності, її операції, які здійснюють, приміром, столяр, кравець чи рільник: "Усі вони робітники, а робота їх потребує не тілько здорових рук, але й багато орудій до тої праці" [13]. Небагато є таких видів фізичної праці, "такої роботи, щоб її можна доконати (виконати — Б.С.) голими руками" [13]. А складніші трудові процеси відповідно вимагали від людства, щоб воно постійно розвивало й удосконалювало знаряддя виробництва та предмети праці. Власне, за їх допомогою людство впродовж тисяч років створювало й розвивало матеріальні і духовні умови свого буття. Ці думки Барвінського органічно пов’язані з низкою інших цікавих суджень про суть людського життя, його цінність, сенс, мету, тривалість, безсмертя тощо.

Згідно з міркуваннями публіциста, життя — це процес, в якому людство завдяки різним видам і формам діяльності створювало собі їжу, одяг, житло, творило мистецтво і т.д. Життя було, є і завжди буде найбільшою цінністю, яку колись знала і ще буде знати цивілізація. "Житє — підкреслював він, — то велика штука"[16, с.37]. Воно має подвійний зміст: з одного боку, воно полягає у створенні умов для існування людей, а з другого — в перетворенні останніх (умов) у предмети й засоби підтримання та відтворення життя за допомогою використання їх. У зв’язку з цим Барвінський зазначав: “Ціле житє чоловіка — це одна праця і наука, які були і є можливими лише за обставин спільного й упорядкованого в певні спільноти людей”. Ілюстрацією цього для просвітника слугували історії розвитку древніх цивілізацій: "Було вже так споконвіку, від начатку світа, що люди жили разом. Бо чоловік не деревина, не звірина, щоб сам жив про себе на світі. В родині, в громаді, в народі — то житє чоловіка"[13]. Людське життя вже від свого виникнення й поступу є суспільним явищем. Окремий індивід свої потреби може здійснювати за допомогою інших осіб. Причиною цього є також і те, що навіть у здібної людини не може бути всіх фізичних і розумових сил для побудови її власного життя. До речі, Барвінський у цьому контексті писав, що люди від народження за своїми фізіологічно-природними характеристиками не є одинакові: "Є певні границі між людьми, що їх сама природа кладе"[15, с.39]. На його думку, природні дані людини можуть відчутно впливати на їх життєдіяльність.

Прикметно, що Барвінський робить логічний наголос на тенденцію, притаманну нашому народові — ненастанну, мужню боротьбу за своє самозбереження. Вона неодноразово рятувала його від загибелі у різних суспільних та природних випробуваннях — війнах, голоді, епідеміях. З цього приводу публіцист апелює до драматичних визвольних змагань українців 1648-1654 років під проводом Б.Хмельницького (1595-1657). Вони часто привертають його увагу не мимовільно, спонтанно: він кваліфікує історію як таку науку, котра виступає справжнім "цензором життя" народу, адже без її достеменних знань, врахування її багатого досвіду, уроків "нове життя не може здорово закорінитись без здорового розуміння минувшості, без пізнання власних історичних похиб і блудів, без доброї волі, щирої поправи минувшого зла" [1, с.6]. Тому з великою любов’ю він ставився до славних лицарів Запорізької Січі, які плекали безмежну любов до вільного життя та справедливості.

Цінність буття людини визначається тим, як вона осмислює й реалізує свою життєву мету. Їй В.Барвінський надавав серйозної уваги. Формування її, як він гадав, зумовлено усвідомленням з боку індивіда своїх цілей, потреб, інтересів. Принагідно скажемо: вже в студентські роки в планах, задумах чітко виявляється його альтруїстька життєва позиція: "Я вибрав до життя борбу і працю, а та дорога устелена скоріше тернами, як цвітами" [1, с.58], — писав він в одній із своїх повістей. Так і сталося — його життя стало боротьбою за кращу долю народу. Потужною спонукою жертовної діяльності Барвінського як журналіста та громадського діяча були не стільки його власні інтереси, як економічні, політичні, духовні потреби українців Галицького краю. "Я тілько бажав би, — підкреслював Барвінський, — щоб моя праця йшла для добра людей, щоб через мене ставали люди щасливіші, щоб я, працюючи для других, сам міг бути щасливим їх добром і щастям" [1, с.58]. Його свідомість, волю полонили благородні думки, мрії — стати справжнім "мучеником" за "волю, за добро ближніх", незмінно стояти на сторожі справедливості — "правди убогих і угнетених". Своє життєве кредо Барвінський відстоював не тільки словом, теоретично, але й практично. Повсякденна напружена праця була найголовнішою засадою його життя. Просвітнику хотілося своїм словом вчити галичан як саме жити, діяти за законами християнської моралі, в якій понад усе важить любов до ближнього і милосердя, за допомогою освіти, науки розвіяти пітьму неуцтва, що скувала тодішнього українця, в першу чергу — селянина. Над цими завданнями Барвінський працював безперестанно, щиро й невтомно: від 1869 року він видрукував у "Правді" понад сто популярних економічних, юридичних статей. А в газеті "Діло" цей невтомний трудівник опублікував близько 230 статей на економічні, соціальні теми. Водночас він написав декілька драматичних повістей, десятки поезій. А виступаючи на багатьох вічах, закликав селян Галичини чинити опір несправедливому вивласненню у них земельних наділів, ратував за те, аби на селах були засновані позичкові каси, громадські шпіхліри, які призупинили б економічне розорення бідняків. Крім того, Барвінський, виступаючи як кандидат у депутати до австро-угорського парламенту, пояснював краянам як треба і можна дієво використовувати в своїх інтересах конституційні права.

Ідеальними постатями Барвінський називав особистості з активною
життєвою позицією — Т. Шевченка, М. Шашкевича. В його уявленні — це "великі борці", "ратники за рідний люд", "любові святої, з могутнім непереможеним духом велетні, гордість нашого народу. "Велі (тобто великі. — Б.С.) люди се найкращий дар неба для нуждаючоїся людськості, се той весняний дощ, що ожизнює духовну ниву цілих віків і поколінь", — підкреслював Барвінський [3, с.57]. Водночас він різко осуджував інтелігентів-пристосуванців, людей з полохливим серцем, принципом існування яких було боягузливе гасло: "моя хата з краю". Про таких він писав в листі до Л. Гузара: "... Мушу сумувати, дивлячись на нашу заспану Країну... Немає у нас козацького завзяття, немає сили сизим орлам здійматись із болотяного життя у світ наших ідеалів" [12, с.87]. На патріотично настроєну інтелігенцію він покладав чималі надії, вважаючи її будителем мас. Звертаючись до інтелігентів, він так визначав її завдання: "Зрозуміти властивість народності, пійняти (осягнути. — Б.С.) і вдовольняти потреби свого народу, його розвою і поступу, вказувати дорогу змаганням дійсного життя й хоронити їх від схиблення і упадку" [17, с.36].

Своєрідним внутрішнім ворогом життя людини є "...надмірний скептицизм і особливо егоїзм. Ці вади заважають їй творити добро і щастя. "Не може бути гарним таке життя, де чоловік жиє тільки для себе і для власної вигоди, для непорухливого супокою. Кождий, — наголошує Барвінський, — повинен вносити частину свого життя у загальне житє, частину свого добра в загальне добро, частину своєї праці — до загальної праці" [4, с.26]. Прагнення до задоволення лише своїх власних потреб і нехтування інтересами, цілями інших осіб не робить щасливим життя. Більше того, такий тип особи є байдужим до життя людей: "Але личність, розвинена до крайности, то головніша перепона до асоціації і солидаризування, то джерело, з котрого плине егоїзм, индеферентизм, а для добра загалу, апатія до діла публічного" [5].

На життя людини впливають не тільки її індивідуальні риси, але й головно економічні, політичні, побутові умови. Найгіршою життєвою ситуацією, в якій, приміром, опинявся селянин, є відсутність у нього засобу до праці та існування — землі як основної підвалини його буття: "Земля, — підкреслював Барвінський, — заспокоює наші найконечніші потреби, бо вона дає нам чим жити, годує нас хлібом, поїть водою..." [13]. Вона, як він далі розмірковує, є для кожного землероба предметом діяльності, місцем буття. "Перша і найголовніша підстава людської праці — то земля. На землі чоловік родиться, як тільки дійде до розуму, бачить перед собою широкий світ, простору землю, де треба йому жити, працею життя здобувати" [13]. Барвінський детально проаналізував кількість орної землі у галицьких селян, у яких пересічно на одне господарство припадало 4-6 моргів поля; щороку збільшувалась їхня заборгованість, внаслідок якої землі продавали за несплачені борги з публічних торгів. Неврожай, безпросвітні злидні, голод, холод, хвороби, рутинні, примітивні знаряддя праці, невміння ефективно господарювати нерідко вбивали у землероба почуття гідності людини-хлібороба. Нещадно руйнували його життя відчутні залишки на селі феодалізму, властиві для всієї України: "Довгі роки панщизняної опіки, — з гіркотою зауважував Барвінський, — убили в нім (селянинові. — Б.С.) чувство самостійного господаря і охоту господарювати" [12]. Ці чинники спричинили масову еміграцію селян за межі Галичини у пошуках ліпших умов життя та праці: з 1880 по 1910 роки емігрувало близько чотирьохсот тисяч чоловік; тільки до однієї Америки — більше ста тисяч. Серед усіх європейських народів другої половини XIX ст. найбільш убогими, за визнанням самого Барвінського, були саме галицькі русини — селянство, ремісники і т.д.

Економічна бідність, у свою ж чергу, породила їхнє політичне безправ’я та духовну злиденність, соціальну нерівність. "Біда на світі бідному чоловікові! Нема йому ні правди, ні справедливості! Мабуть захована правда (права. — Б.С.) для панів тілько та для багатих людей!" [13]. Як юрист Барвінський глибоко бачив порушення балансу між виборчими можливостями бідних і багатих українців, поляків, німців і угорців в Австрійській імперії. Куріальна система виборів обмежувала коло виборців-українців: вони, складаючи 13% населення, посилали у 1879 році лише трьох депутатів до парламенту, а через 18 років — 11 з 425 депутатів. Ось чому Барвінський не вважав австрійську конституцію 1867 року надійним гарантом демократії, називаючи її "скостенілою", такою, що не є життєдіяльною для українського населення. Вона не відповідає свободі людини, бо є декларативним основним законом австрійської держави. Тому русинам, за його переконанням, не варто її захищати від критики, як це роблять німці, поляки — її панівні нації. Барвінський проводить чітку паралель між формальними і практичними можливостями згаданого державного документа: "Мало одної голої свободи, щоби наше селянство здвиглося до розвою і поступу" [12] — для її здійснення необхідні однакові матеріальні гарантії для всіх, як бідних, так і багатих, заможних виборців. Без них (гарантій) більшість галичан відчужувалась від політичного життя краю.

Дієвість життя залежить не тільки від цих чинників, але й від рівня освіченості суспільства. Щоб осягнути сутність життя відповідно до своїх можливостей, здібностей, людині необхідні певні знання про себе та довкілля, в якому вона існує. Освіта, за Барвінським, є необхідною засадою цілеспрямованого життя. Він як раціоналіст часто говорив, що саме в "науці чоловіка сила". Лише за її допомогою особа може досягти своєї життєвої мети. "Розглянувшись по світі, — зауважував просвітник, — бачимо, що тільки наукою і працею стають люде у задуманої мети" [6, с.87]. За допомогою знань можна до певної міри передбачити, осмислити досвід попередніх поколінь і розумно використати його згодом у своєму житті. Джерела цього досвіду — такі галузі знань, як історія, література, філософія, естетика, біологія, статистика, етнографія, а також і національні звичаї, традиції, обряди, прислів’я, казки, пересуди. Науково опрацьовані вченими матеріали, як твердив Барвінський, можуть "найбільше причинитися до роз’яснення життя і побуту нашого народу в прастарій добі, а також і в пізніших добах" [15, с.260].

Віддаючи перевагу академічній, доказовій науці, він все ж таки не применшував у бутті людини і значення її емоцій: "Чуття чоловіка, — підкреслював Барвінський, — іноді є не менш важливим чуттям в життєвих питаннях, ніж сам розум. Впливати на чуття, його образувати і в властиві функції вводити — се річ не багато менше важна від образованє розуму" [13, с.133].

Велике значення на формування, перебіг почуттів індивіда, крім природи, має музика, живопис, а особливо — література: "Вона (література. — Б.С.) будить відразу до несправедливості, підлоти і нечесності, любов до правди, волі і т.д." [13, с.133]. Барвінський високо поціновував естетику. Він аж ніяк не погоджувався з тими західними та й доморощеними "теоретиками", які заявляли, що, мовляв, закони цієї науки є "старим сміттям", що вже доживає свого віку. Таким безпідставним вигадкам різних невігласів Барвінський протиставив своє справді наукове розуміння ролі естетики в житті людини: "... У нас єдиний кодекс естетичний — життя. Що воно зв’яже, те й буде зв’язане, а що розв’яже, те й буде розв’язане" [13, с.134]. І далі Барвінський так резюмує цю думку: "Отже, тілько життя у своїй наготі се той св. Петро реалістів. Воно (життя. — Б.С.) перенесене на папір має витворювати людей готових служити всією силою для піддержання добрих а осудження злих боків життя" [13, с.134].

Повноцінність життя значною мірою залежить і від виховання людини. В нього Барвінський включає такі базові складники: освіченість, альтруїзм, любов до праці, патріотизм, почуття обов’язку і відповідальності за свої вчинки перед людьми, чесність, правдивість, скромність, почуття власної гідності, твердість волі та стійкість, наполегливість у досягненні життєвої мети, змагання до свободи. Прищеплення людям, в першу чергу — молоді цих рис та принципів є життєвою необхідністю, великим обов’язком: "...Немає більшого добра над добре виховання, знов немає більшого нещастя, як діти не виховані" [18], — наголошував він. Вихованість дітей — це ті важливі духовні надбання, які переважно формуються у сім’ї. Морально доброзичлива атмосфера цього осередку повинна базуватись на любові, глибокій пошані один до одного, дотриманні людинотворчих Заповідей Божих — необхідних складових щасливого життя, міцності, надійності сім’ї. Саме ці цноти і є вирішальними для виконання нею її ролі у житті кожної людини [14, с.391-396].

Характерним у цьому контексті є такий факт: Барвінський засуджував тих чоловіків, які перетворювали життя своїх жінок у пекло, внаслідок чого ті закінчували життя самогубством. Економічна злиденність, нерідко насильне заміжжя дівчини з нелюбом доповнювалися ще неуцтвом, затурканістю, у полоні яких ниділа, животіла більшість населення України. Барвінський дійшов висновку: сім’я може виконувати свої функції, передусім — продовження роду людського, виховання дітей, ведення домашнього господарства за умови життєдайної християнської моралі в поєднанні зі світськими чинниками — належним економічним добробутом, демократичними правами.

Сімейно-побутові стосунки, поведінка батьків впливають на дітей — готують їх до самостійного життя: "Вони (діти. — Б.С.) виховуються за прикладом родичів. Батьківський і материнський приклад — то закон для дітей" [13], — підкреслював Барвінський. Отримавши від них великий дар Божий — життя, кожна людина зобов’язана його гідно шанувати, добре пам’ятаючи про неминучу відповідальність перед Творцем. Тому Барвінський різко осуджує ту сільську і міську молодь, яка вела аморальний спосіб життя — бешкетувала, грала в карти, пиячила, розтринькувала батьківські гроші, "як з вітром полову", а тим самим деморалізувала себе й інших людей.

Підвалини життя сім’ї руйнувалися не тільки економічною бідністю, а й пияцтвом, у якому соціально спостережливий і передбачливий Барвінський побачив підступного ворога. Він одним із перших українських інтелігентів виступив на шпальтах "Діла" і на багатотисячному вічі 1881 року проти масового відкриття в Галичині корчем, крамниць зі спиртними напоями і т.п. Останні справді дуже швидко стали причиною не лише моральної розпусти, сварок, бійок, нищення здоров’я, але й економічного розорення тисяч селянських господарств, що, знана річ, відчутно погіршило матеріальне й духовне життя галичан. А це, як наслідок, призвело до зменшення народжуваності. Барвінський апелює до результатів перепису в Австро-Угорщині 1880 року, згідно з яким за останнє десятиріччя кількість поляків, євреїв зростала швидше, ніж кількість русинів [14].

Як оптиміст просвітник вірив у перспективу нашого народу, який в майбутньому неминуче змінить своє життя і покладе в його основу ефективне господарювання, конституційну рівноправність, високу духовну досконалість. Він не погоджувався з тими "інтелігентами", які заявляли, що, мовляв, селянин взагалі не спроможний жити по-новому, змінити побут, збагачувати свій духовний світ. Землероб зможе на своїм полі "дороблятись якнайбільшого добра при якнайменших видатках мати якнайбільші приходи (прибутки. — Б.С.)" [7]. Шлях до його заможного економічного життя у Барвінського пролягає не через громадівську форму власності на землю, з якою виступав соціаліст С. Подолинський. "Така рівність у спільності дібр, — наголошував неоднаразово Барвінський, — не була б правдивою рівністю, але тільки нагородою (премією) для лінивих, менше працьовитих, менше старанних і т.д." [8, с.151]. Інтелігенції він радить розвінчувати такого типу антинародні вигадки: ніби-то "хлоп" ніколи в своєму житті не зможе обійтися без п’янства і скільки його не виховуй, "смаруй медом", а він все ж таки назавжди залишиться затурканим і аморальним.

Духовна еліта, "світочі" Галичини повинні будити у нашого народу "почуття і розуміння свого існування, своїх прав до життя", слугувати його всебічному розвитку, а не "коптіти темрявою". Серед галицьких просвітників Барвінському дуже імпонувала така непересічна особистість, як М. Шашкевич. Про його мужні, благородні риси, діяльність він із захопленням говорив: "Приглянувшись до самого ґрунту народного життя помічаємо, що у нас є справді немало мужів щирого серця, гарячого патріотизму, невтомної і невичерпної праці, великого гарту волі, що неначе ті мітичні велетні борються з ворожими супротивностями" [14, с.57]. Життя та подвижницька праця на добро, щастя українства Шевченка і Шашкевича були для самого Барвінського та його сучасників ідеалом для наслідування.

Намагаючись осмислити людське життя, він приходить до такого висновку: воно — короткотривале, але це не повинно лякати свідомих людей чи відволікати їх від добрих справ для свого народу. Сенс їх існування пов’язаний з питанням про сам зміст, насиченість часу діяльністю, відведеного Богом і долею людині. Навіть коротка його тривалість може бути корисною для неї та громадян. Земне життя є занадто швидкоплинним, тому його носіям треба поспішати, аби встигнути зреалізувати свої задуми, бажання. Про це Барвінський писав братові Олександру: "Десять рук, десять голів не завадило б. Обростаю папером, пересякаю атраментом, — другий місяць не був на проході! А сповняю ледве десяту часть того, що бим хотів вчинити!" Такою була зазвичай його щоденна копітка праця як журналіста та активного громадського діяча.

Над окремим індивідом тяжіє вічний закон — закон смерті, яка є природним завершенням його життєвого шляху. Вона увінчує життя конкретної людини: "Все кінчається смертю, безповоротно лишає чоловік сей світ, з ним умирають його думки, його мислі, його воля. І вже з під гробової дошки, — міркує далі Барвінський, — з під сирої землиці не озветься голос небіжчика ні до кревних, ні до родичів, дітей, ні до великої громади" [19]. Оскільки смерть для певної особи є неминучою, то, безумовно, краще смерть наприкінці щасливого життя, ніж смерть після життя нещасливого. Цьому питанню гуманіст спеціально присвятив декілька своїх сентиментальних повістей: "Скошений цвіт", "Сонні мари молодого питомця" та ін., у яких наполегливо закликає інтелігенцію не бути байдужою до цієї важливої проблеми. Більше того, він змушує замислитися над причинами такого трагічного явища, як самогубство. Останнє наш народ завжди осуджував [9, с.120]. Так, головна героїня "Скошеного цвіту", залишившись самотньою у своєму нещасливому житті із потворним чоловічим світом, де панує жорстокість, ненависть, зведення любові, кохання лише до сексуальних стосунків, ганебне приниження гідності жінки, втрачає сенс життя. Маланя мріяла до заміжжя про світ прекрасних стосунків, про духовну близькість з коханим, але зазнає у своєму житті вбивчого морального краху, стає жертвою егоїстичного почуття безпутного нелюда, чоловіка-тирана. З невимовною тугою, болем вона промовляє: "Чим же я Бога прогнівила, чим я прогрішила, що мене віддали в таку тяжку неволю, на поталу сему нелюбові... Зів’яне моє життя мов цвіт притоптаний лихими людьми [11, с.20]." Вона накладає на себе руки і передчасно гине. Цим вчинком Барвінський переконливо показав: людина воліє не як-небудь існувати, скніти, а відчувати радість, втіху, насолоду від свого особистого життя. І коли жінка вже йде на таку крайність, як суїцид — це означає, що вона передчасно бажає вмерти через те, що не саме життя, а його умови стають для неї настільки нестерпними, що і вбивають будь-яке бажання жити.

Визнаючи фізичну смерть як природний факт, Барвінський не відкидає і безсмертя людини — живої пам’яті про неї, уречевлену в наслідках її діяльності. Після смерті, як наголошував він, "лишає чоловік по собі цілу свою працю. Бо через ціле життя аж до гробової дошки трудиться чоловік, працює, збирає, складає, громадить добро і доробляється маєтку" [2]. Людина досягає незабуття про себе саме завдяки своїй сумлінній, чесній праці для людей.

Нічого в світі не існує постійно. Природа змінюється, старе в ній відмирає і народжується нове. "Незмінне правило природи раз у раз здіймає нові сили до життя, а з немилосердною послідовністю торощить всяку гниль, всяку безжизнену заваду життя, всі спорохнявілі послідки (наслідки. — Б.С.) перестарілості" [10, с.953]. Таким же способом здійснюється заміна старого на нове не лише в природі, але й в суспільстві, яке доконечно рухається, прогресує в напрямі реалізації своїх таких життєвих ідеалів, як "рівність, повне громадське житє, можність жити свободно, на волі". Зміну способу життя Барвінський не пов’язує з насильницькими суспільними переворотами. Як послідовний народовець, він вважає шкідливою для українців пропаганду серед них західного соціялізму й комунізму. Він надіявся, що в майбутньому життя в Україні буде докоріннно змінене мирним шляхом, а не кривавою революцією на кшталт Паризької комуни. Замість громадівського соціалізму Барвінський радив своїм ідейним однодумцям "взятись за реальну працю людського життя, а не манити себе пустоцвітами, котрі можуть нас відірвати від реальної праці і звести на манівці безплодних мрій, а не в силі хоч трохи поліпшити нашої долі" [8, с.153]. Реальною життєвою програмою для України він називає такі заходи: політична самостійність, демократичний устрій, рівноправність, піднесення економічного добробуту коштом розвитку промисловості, ремесла, торгівлі, вільного всебічного духовного поступу всього її населення. Саме такий ідеал, як надіявся Барвінський, стане непорушною підставою майбутнього життя українського народу. Він щиро вірив у його світлу перспективу. Завдяки своїй працьовитості, розуму він змінить своє життя, свою духовність. В уяві Барвінського майбутнє українське село матиме такий вигляд: широкі зелені поля, вкриті буйними посівами, веселі села з білими, як сніг, хатками, обійстями, зеленими садами. По суті, це буде не що-небудь інше, як "люба щасливість, трудящий рай християнського життя". В селах житимуть багаті, веселі та щасливі люди. Економічно розвинене сільське господарство, за глибоким переконанням Барвінського, — це важлива запорука заможного життя не тільки села, але й всього українського суспільства.

Отже, погляд В.Г. Барвінського на мету, сенс життя зріс на живлющому національному грунті, сформувався під впливом духовної вітчизняної та зарубіжної культури. Вищою для нього цінністю як гуманіста була людина з її насущними проблемами, інтересами, цілями в житті та діяльності. Працю він уважав природним виявом та умовою буття індивіда. Звернення просвітника до історії України давало можливість багатьом галичанам оцінити героїчне життя наших предків, сприйняти його як позитивний досвід й водночас як заклик боротися за права людини в тогочасних обставинах. Об’єднати народ України у життєспроможну націю зможе лише духовна, національно налаштована еліта, здатна на велику самопожертву й безкорисливе служіння таким життєвотворним ідеалам, як свобода, рівність, щастя, істина, краса.

До речі, вони усі є в списку:)